Что означает стягнення коштів
Можливість стягнення коштів з банку. Міф чи реальність?
На сьогоднішній день, позитивний результат в судовому процесі по стягненню коштів ще не є гарантією їх отримання, оскільки потім, на стадії виконавчого провадження, виникає безліч проблем та ускладнень.
По-перше, для того, щоб державним виконавцем вчинялись будь-які дії потрібно кожного тижня навідуватись до нього та контролювати його роботу. Законом України «Про виконавче провадження» на державного виконавця покладені обов’язки щодо розшуку майна боржника, накладення арешту на це майно, звернення до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника — фізичної особи чи керівника боржника — юридичної особи за межі України до виконання зобов’язань за рішенням або погашення заборгованості за рішеннями та ін. Не зважаючи на це, якщо стягувач не подає виконавцю відповідних клопотань, з власної ініціативи він, покладені на нього законом обов’язки, здійснювати не квапиться.
По-друге, навіть у разі подання до державного виконавця клопотань про накладення арешту на кошти боржника або про звернення до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду за кордон боржника, державний виконавець може ухилятись від вчинення даних дій, що в подальшому може спричинити негативні наслідки.
Розглянемо дану ситуацію на реальному прикладі, коли невчинення виконавцем виконавчих дій та затягування виконавчого провадження призвело до того, що виконання рішення суду стало взагалі неможливим, оскільки розпочалась процедура ліквідації боржника – юридичної особи.
Нажаль така ситуація є досить поширеною у випадках стягнення коштів саме з фінансових установ.
В січні 2015 року судом було видано виконавчий лист про стягнення заборгованості за депозитним договором з Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит».
В лютому 2015 року державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у місті Києві було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження за даним виконавчим листом, на цей час ПАТ «Банк «Фінанси і кредит» був платоспроможним та без обмежень здійснював свою діяльність.
18 лютого 2015 року через канцелярію Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у місті Києві було подану заяву про накладання арешту на кошти боржника, але ніяких дій на виконання цієї заяви виконавцем не було вжито.
З офіційного сайту Національного банку України стало відомо про те, що Національний банк України в лютому 2015 року прийняв рішення про підтримку ліквідності Публічного акціонерного товариства ‘Банк ‘Фінанси та Кредит’ (далі – АТ ‘Банк ‘Фінанси та Кредит’) та надання стабілізаційного кредиту для забезпечення своєчасного виконання банком своїх зобов’язань перед вкладниками – фізичними особами. (постанова Правління №101/БТ від 12 лютого 2015 року)
Після цього, в червні 2015 року Національний Банк України знову прийняв рішення про підтримку ліквідності ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та надання стабілізаційного кредиту для забезпечення своєчасного виконання банком своїх зобов’язань перед вкладниками – фізичними особами. (постанова Правління №367/БТ від 10 червня 2015 року)
06 липня 2015 року, представник стягувача звернувся із повторною заявою про накладання арешту на кошти боржника до державного виконавця Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві, але жодних дій направлених на виконання клопотання виконавцем знову не було проведено.
Оскільки державні виконавці в добровільному порядку не мають бажання здійснювати обов’язки, які на них покладаються законом, доводиться їх стимулювати шляхом подачі скарги на їхні дії чи бездіяльність до суду.
Тому до суду була подана скарга на дії державного виконавця, яку було задоволено частково.
Так ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 05 жовтня 2015 року було визнано неправомірною бездіяльність державного виконавця Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у місті Києві щодо не розгляду заяв представника стягувача про накладення арешту на кошти боржника ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» в межах суми стягнення (від 18.02.2015р. та 06.07.2015р.) та невинесення постанови щодо арешту грошових коштів боржника в рамках виконавчого провадження.
Крім того, виконавча служба не тільки затягувала виконавче провадження, але й протиправно перешкоджала виконанню рішення суду про стягнення коштів з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит».
Зауважимо на тому, що таке об’єднання взагалі є незаконним, оскільки основним норматино-правовим актом, який регулює порядок вчинення виконавчих дій є Закон України «Про виконавче провадження».
В ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження» визначена підвідомчість виконавчих проваджень відділам примусового виконання рішень.
Так, згідно ч. 2 зазначеної статті, на відділ примусового виконання рішень управлінь державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головного управління юстиції в області, містах Києві та Севастополі покладається виконання рішень, за якими:
1) боржниками є територіальні підрозділи центральних органів виконавчої влади, місцеві суди, міські, районні або селищні ради чи районні державні адміністрації та їх структурні підрозділи, місцеві прокуратури, інші територіальні підрозділи органів державної влади та їх посадові особи;
2) сума зобов’язання становить від трьох до десяти мільйонів гривень або еквівалентну суму в іноземній валюті.
ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», як боржник у даному виконавчому провадженні, не відповідає вимогам ч. 2 ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки не є органом державної влади чи місцевого самоврядування.
Крім того, сума зобов’язання, яка підлягає стягненню з ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» є меншою ніж три мільйони гривень, а тому також не відповідає вимогам ч. 2 ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження».
Стосовно вищезазначеної норми Закону у своїй постанові від 11 вересня 2013 року Верховний суд України виніс наступну правову позицію: «Постановляючи ухвалу про визнання дій державного виконавця незаконними суд виходив із того, що після приєднань виконавчих проваджень до вже існуючого зведеного виконавчого провадження вони перестали існувати як окремі виконавчі провадження і передавати їх на виконання до іншого відділу державної виконавчої служби можливості не було, а можливість їх вилучення із зведеного виконавчого провадження законом не передбачена. До того ж до підвідомчості відділу примусового виконання рішень управління ДВС Головного управління юстиції в області віднесено виконання конкретного рішення, сума зобов’язань за яким перевищує встановлені ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження» межі, а не сукупна сума зобов’язань за кількома рішеннями.»
На підставі вищевикладеного до суду були подані скарги про визнання дій направлених на передачу та об’єднання виконавчих проваджень незаконними. Судом обидві скарги було задоволено, визнано такі дії незаконними та скасовано постанову про прийняття виконавчого провадження для об’єднання.
Однак, поки відбувався процес оскарження дій виконавчої служби, стягувачем була отримана постанова про закінчення виконавчого провадження, у зв’язку з винесенням Постанови Правління НБУ від 24.12.2015 №898 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 18.12.2015р. №230 «Про початок процедури ліквідації АТ «Банк «Фінанси та кредит» та делегування повноважень ліквідатору банку».
В результаті чого, рішення про стягнення коштів з ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» так і не було виконано, а стягувач змогла отримати свої кошти лише в межах гарантованої суми відшкодування.
Тобто протягом тривалого часу органами ДВС не здійснювалось жодних дій направлених на виконання рішення суду, а лише затягувався процес шляхом незаконної передачі виконавчого листа з одного відділу до іншого, що призвело до втрати можливості його виконання взагалі.
Ст. 1173 Цивільного кодексу України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
За ч. 1 ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов’язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Відповідно ст. 30 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов’язаний провести виконавчі дії з виконання рішення протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.
Згідно ч. 3 ст. 11 Закону «Про державну виконавчу службу» шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави.
За п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція) Висока Договірна Сторона зобов’язана гарантувати кожному при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків справедливий судовий розгляд впродовж розумного строку.
Оскільки законодавством передбачена процедура судового захисту при завданні шкоди незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади до суду було подано позов про стягнення грошових коштів за рахунок держави.
Як роз’яснено в п. 28 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 07 лютого 2014 року № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах», при розгляді позовів фізичних чи юридичних осіб про відшкодування завданої шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час проведення виконавчого провадження суди повинні виходити з положень статті 56 Конституції України, статті 11 Закону «Про державну виконавчу службу», частини другої статті 87 Закону про виконавче провадження, а також з положень статей 1173, 1174 ЦК і враховувати, що в таких справах відповідачами є держава в особі відповідних органів державної виконавчої служби, що мають статус юридичної особи, в яких працюють державні виконавці, та відповідних територіальних органів Державної казначейської служби України.
Стягнення зазначеної шкоди здійснюється з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України шляхом списання з рахунку призначеного для відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів державної влади за бюджетною програмою 3504030.
Підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв’язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини.
Наголошуємо на тому, що для отримання позитивного результату в такій категорії позовів обов’язковою умовою є попереднє оскарження дій державного виконавця для встановлення судовим рішенням протиправності дій та бездіяльності державного виконавця.
Таким чином, оскільки, в нашому випадку, дії співробітників державної виконавчої служби неодноразово були визнані судовими рішеннями неправомірними і ці обставини в силу ст.61 ЦПК України не потребують доказування, а відтак — заподіяння позивачу майнової та моральної шкоди, пов’язаної з порушенням її законних прав щодо своєчасного, належного та повного виконання рішення суду, передбачених статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, знайшли своє підтвердження в процесі розгляду цієї цивільної справи.
На обґрунтування зазначених висновків необхідно послатись також на практику розгляду справ Європейським судом з прав людини, рішення якого є джерелом права в Україні.
Зокрема в рішенні по справі «Ромашов проти України» від 27 липня 2004 року суд зазначив, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина суду. А оскільки п.1 ст.6 §1 Конвенції про права людини і основоположних свобод гарантує кожному право на суд, це право було б ілюзорним, якби правова система договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов’язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін.
За цим посиланням, в єдиному державному реєстрі судових рішень розміщено рішення Апеляційного суду м. Києва , яким по даній справі було стягнуто з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України, шляхом списання з рахунку призначеного для відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів державної влади за бюджетною програмою 3504030 на користь стягувача кошти на відшкодування майнової шкоди (сума коштів, яка була зазначена у виконавчому листі, крім отриманої гарантованої суми вкладу) та 5 000 (п’ять тисяч) грн. у відшкодування моральної шкоди завданої незаконними діями та бездіяльністю відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у місті Києві.
Підсумовуючи все вищевикладене, зазначимо, що для того щоб перестрахуватись від втрати можливості повернути свої кошти, у разі ліквідації боржника у виконавчому провадженні, радимо обов’язково одразу подавати до суду скарги на дії чи бездіяльність державного виконавця. Так, по-перше, у разі задоволення скарги суд зобов’яже державного виконавця вчинити арешт чи інші дії, або навпаки скасує незаконну постанову, а по-друге, в подальшому це послужить доказовою базою в позові про стягнення коштів за рахунок держави.
Найголовніше це зайняти активну позицію по відстоюванні своїх порушених прав недобросовісними банкірами, інакше шанси на повернення коштів дуже мізерні.
Як стягують заборгованість по кредиту?
Кредит міцно увійшов в наше життя, як для фізичних, так і для юридичних осіб. Тепер це невідємна частина сучасних цивільних правовідносин на ринку фінансових послуг. Багато громадян і підприємства вдаються до послуг банків, кредитних установ і інших організацій, що надають послуги в сфері кредитування.
Однак не завжди взяті зобовязання виконуються в силу різних причин і життєвих обставин, так виникає борг. Кредитор, який надав фінансову позику клієнту, має повне право вимагати свої кошти назад.
порядок стягнення
Якщо останній не в змозі самостійно і добровільно повернути позику, банк має право ініціювати примусове стягнення заборгованості. Така процедура здійснюється в досудовому порядку або в процесі судового провадження. Існує безліч нюансів примусового повернення коштів по кредиту, які часто невідомі пересічному обивателю. Щоб знати не тільки свої обовязки, а й права, фізичним і юридичним особам важливо зрозуміти, як стягують заборгованість.
На початковому етапі банк намагається стягнути заборгованість власними силами, викликаючи позичальника на контакт, змінивши графік платежів, призупинивши нарахування пені, реструктуризувавши кредит.
Всі перераховані вище дії є правом, але не обовязком банку і відбуваються на його розсуд в залежності від поведінки боржника. Якщо конфлікт не вдалося вирішити мирно, на етапі досудового провадження банк може звернутися в колекторське агентство, щоб стягнути заборгованість по кредиту.
колекторські агентства
В даний час робота колекторських агентств недостатньо врегульована законодавством, тому останні не гребують ніякими методами в досягненні своїх цілей. Нерідко їм несвідомо допомагають громадяни, які недостатньо обізнані про свої права, допускаючи беззаконня і кримінально карані діяння по відношенню до себе. Такий правовий нігілізм дорого обходиться позичальникові і його рідним.
Тому важливо запамятати, що на досудовому етапі пріоритетним завданням банку та колекторських органів є плідна співпраця з позичальником, яке допоможе останньому в повній мірі виконати свої зобовязання. Якщо у відносини боржника застосовуються погрози, шантаж або насильство, можна сміливо звертатися в правоохоронні органи з відповідною заявою. Велику допомогу в роботі з колекторськими агентствами надає досвідчений юрист. Будь-позичальник має право залучити адвоката на свій бік, який буде представляти його інтереси на всіх етапах процедури стягнення. Як показує практика, один факт залучення адвоката зводить нанівець всі спроби протизаконних дій з боку колекторських фірм.
Обмеження на стягнення
Памятайте, що досудове стягнення заборгованості не може торкатися закладене майно, якщо це прямо не передбачено кредитним договором. Тобто ні банк, ні колекторські агентства не мають права примусово забрати у вас майно без постанови суду, якщо кредитною угодою не передбачено досудовий порядок звернення стягнення на заставлене майно. Однак і в такому випадку, особливо що стосується іпотеки, законом передбачений ряд істотних обмежень. Зокрема, не допускається задоволення вимог заставодержателя у досудовому порядку при заставі нерухомого майна, якщо:
У всіх зазначених випадках стягнення на закладене майно може звертатися тільки за рішенням суду. Стягнення заборгованості за кредитом примусово в судовому порядку здійснюється в двох процесуальних формах: позовне провадження та наказне провадження. Кожна форма має свої переваги і недоліки, тому вибір якоїсь конкретної залежить від конкретних обставин справи.
наказне провадження
Наказне провадження зручно тим, що дозволяє банку або іншій кредитній установі отримати судовий наказ в коротші процесуальні терміни. Такий наказ має силу виконавчого документа, що дає судового пристава-виконавця підставу ініціювати стягнення заборгованості примусово щодо боржника.
Судовий наказ виносять без судового розгляду, сторони для заслуховування пояснень також не викликаються. Копія судового наказу надсилається боржнику, який має право протягом 10 днів з дня отримання наказу подати заперечення щодо його виконання. Якщо в установлений законом термін заперечення надходять, суддя скасовує наказ. Тоді стягувачу розяснюються права на предявлення його вимог в порядку вже позовного провадження.
Досить часто трапляється, що копія судового наказу не доходить до боржника, він не встигає подати заперечення, тому наказ набирає чинності. До позичальникові приходить судовий пристав-виконавець для примусового стягнення. У таких випадках вкрай важливо зясувати причини, чому судовий наказ не дійшов до боржника. У ряді випадків в залежності від причин може бути відновлений термін на подачу заяви про скасування судового наказу. Поважними вважаються наступні причини: знаходження боржника у відрядженні, відпустці, зміна місця проживання, хвороба.
Зверніть увагу, що Цивільний кодекс Російської Федерації визначає відновлення терміну на вчинення певної процесуальної дії як самостійне вимога, яке вирішується за допомогою проведення судового розгляду. Щоб зупинити стягнення заборгованості до моменту, коли суперечка з кредитною організацією розглядатиметься, позичальник повинен подати заяву про перегляд заочного рішення до суду, який виніс такий акт, якщо термін на скасування наказу був пропущений, додати клопотання про поновлення строку на подачу заяви про апеляційне оскарження рішення. У заяву про апеляційне оскарження рішення крім причини неявки в судове засідання повинні бути внесені підстави, чому відповідач не згоден з стягнутої сумою. Якщо підстави для скасування наказу суто формальні, суд скасувати його не може.
позовна виробництво
Стягнення заборгованості за допомогою позовного провадження здійснюється судами загальної юрисдикції. Така справа можуть розглядати як світові, так і районні суди в залежності від суми позову. Для юридичних осіб справи про кредитних боргах розглядає арбітражний суд. У подібних справах в судовому процесі відповідач наділений точно такими правами, що і позивач. Грамотне ведення справи із залученням професійного адвоката здатне не тільки заощадити час і нерви боржника, а й істотно знизити суми штрафів та пені, щоб стягнення заборгованості стало менш обтяжливим для позичальника.
Сума взятого кредиту закріплена договором, тому знизити її неможливо. Однак банки і кредитні установи часто вдаються до необґрунтованих штрафів, пені, санкцій, які багаторазово збільшують суму боргу. Таку невідповідну закону в сфері споживчого ринку, громадянського та банківського права практику може перервати грамотний юрист, тому звернення до нього для боржника вигідно і логічно. Після розгляду справи в порядку виконавчого провадження суд виносить судове рішення, яке здійснюється судовими приставами-виконавцями. Закони «Про судових приставів» та «Про виконавче провадження» наділяють їх широким спектром повноважень, щоб стягнути задолжность в примусовому порядку.
Судовий пристав-виконавець має право звертати стягнення на будь-яке майно позичальника, крім того, чиє стягнення заборонено законом. Пристав має право накласти арешт на банківські рахунки, нерухомість, рухоме майно, включаючи земельну ділянку, автомобіль, квартиру, будинок, гараж, побутову техніку, меблі, особисті речі. Крім боргу банку, боржник оплачує і витрати кредитора на проведення процедури, включаючи судовий збір.
Деякі нюанси виробництва
Навіть на судовому етапі до винесення рішення кредитор має право звернутися до суду з клопотанням про забезпечення позову. Це означає, що банк просить суд призупинити операції з майном боржника, щоб він не зміг ухилитися від виплати зобовязань банку. Суд може накласти арешт на майно позичальника, що буде виражатися в тимчасовому позбавленні власника прав розпоряджатися своїм майном. Тобто боржник не зможе продати, подарувати, обміняти своє рухоме і нерухоме майно до рішення суду і виплати заборгованості банку. Таке рішення повинно мати законні підстави і обгрунтованість прохань кредитора. У кожному конкретному випадку суд визначає ступінь виправданості та пропорційності боргу накладення арешту на майно боржника.
З боку відповідача до суду або до судового пристава-виконавця може бути подане клопотання про надання відстрочки або розстрочки виконання судового рішення, клопотання про зупинення виконавчого провадження, звільнення від накладеного арешту майна в передбачених законом випадках. Відповідач має право оскаржити дії посадової особи, якщо стягнення заборгованості відбулося з порушеннями закону.
Борг боржника не переноситься на майно його родини або родичів, судовий пристав має право описати і виставити на продаж тільки майно боржника або його частку у спільній власності. Власність сімї боржника, близьких його родичів не може бути стягнута в рахунок сплати кредиту боржника. Крім того, кредитор не має права вимагати стягнути борг за рахунок:
Заборгованість за кредитами може примусово стягнути з заробітної плати боржника на підставі виконавчого листа. Зверніть увагу, що загальний розмір відрахувань не повинен перевищувати половину нарахованої заробітної плати, але сума до видачі повинна бути більшою за прожитковий мінімум в розрахунку на самого позичальника та всіх його утриманців.
Стягнення коштів з боржника різними виконавцями
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної
Згідно зі статтею 19 Закону право вибору пред’явлення виконавчого документа для примусового виконання до органу державної виконавчої служби або до приватного виконавця належить стягувачу, якщо виконання рішення відповідно до статті 5 цього Закону віднесено до компетенції і органів державної виконавчої служби і приватних виконавців. Певна річ, що внаслідок дії вказаної норми часто виникатимуть ситуації, коли частина виконавчих документів про стягнення коштів з одного боржника опиниться на виконанні у державного виконавця, а частина – у приватного, або стягувачі за рішеннями майнового характеру відносно одного боржника звернуться до різних приватних виконавців.
Особливості виконання кількох рішень у разі надходження на виконання кількох виконавчих документів щодо одного боржника визначені статтею 30 Закону. Згідно приписів вказаної статті, виконання кількох рішень про стягнення коштів у рамках зведеного виконавчого провадження з одного боржника здійснюється державним виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника. Виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється приватним виконавцем у рамках зведеного виконавчого провадження.
Таким чином, на виконанні як в органах державної виконавчої служби, так і у приватних виконавців можуть перебувати окремі зведені виконавчі провадження, однак виконавчі дії у такому разі вчиняються виключно на рівні окремих суб’єктів виконання – державних чи приватних.
Разом з тим, статтею 5 Закону передбачено перелік категорій справ, які з огляду на їхню соціальну вагу можуть виконуватися виключно державними виконавцями. Приватні виконавці не наділені повноваженнями виконувати рішення про стягнення коштів з держави і на користь держави, про конфіскацію майна та ін.
З огляду на зазначений законодавчо встановлений розподіл повноважень щодо виконання окремих категорій рішень випадки одночасного перебування виконавчих документів як у державних, так і у приватних виконавців, будуть мати системний характер.
Оскільки кінцевою метою будь-якого примусового виконання рішень майнового характеру є фактичне повернення заборгованості в повному обсязі, найбільш гостро у випадку перебування виконавчих проваджень відносно одного боржника одночасно у державного та приватного виконавців або у різних приватних виконавців постає проблема розподілу коштів між стягувачами.
Так, статтею 46 Закону встановлено черговість задоволення вимог стягувачів у разі недостатності стягнутої суми для задоволення вимог стягувачів, а саме визначено, що:
1) у першу чергу задовольняються забезпечені заставою вимоги щодо стягнення з вартості заставленого майна;
2) у другу чергу задовольняються вимоги щодо стягнення аліментів, відшкодування збитків та шкоди, завданих внаслідок кримінального або адміністративного правопорушення, каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, а також у зв’язку із втратою годувальника;
3) у третю чергу задовольняються вимоги працівників, пов’язані з трудовими правовідносинами;
4) у четверту чергу задовольняються вимоги стягувачів за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, вимоги щодо збору на обов’язкове державне пенсійне страхування, страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування та вимоги щодо податків та інших платежів до бюджету;
5) у п’яту чергу задовольняються всі інші вимоги.
При цьому, вимоги стягувачів кожної наступної черги задовольняються після задоволення в повному обсязі вимог стягувачів попередньої черги. У разі якщо стягнутої суми недостатньо для задоволення в повному обсязі всіх вимог однієї черги, вимоги задовольняються пропорційно до належної кожному стягувачу суми.
Отже, вимоги з меншою соціальною значущістю поступаються вимогам зі значущістю вищою таким чином, що вимоги фізичних осіб мають пріоритет перед вимогами юридичних осіб, некомерційні вимоги мають пріоритет перед комерційними, вимоги держави поступаються вимогам працівників.
Встановлення черговості задоволення вимог стягувачів, як і розподілу стягнутих з боржника сум, перш за все спрямоване на погодження інтересів всіх учасників виконавчого провадження та дотримання розумного балансу приватних і публічних інтересів. Водночас, недотримання черговості може призвести до того, що у разі виконання рішення приватним виконавцем буде в повному обсязі задоволено вимоги однієї фізичної особи чи підприємства, у той час як держава та інші стягувачі, які пред’явили виконавчі документи до органу державної виконавчої служби, не отримають жодних коштів.
Також, відсутність законодавчо визначеного механізму вчинення виконавчих дій у випадку перебування виконавчих проваджень відносно одного боржника одночасно у державного та приватного виконавців або у різних приватних виконавців може призвести до накладення арешту та передачі на реалізацію одного й того самого майна боржника. А оскільки одним із наслідків примусової реалізації арештованого майна є зняття арешту з такого майна, виникає ризик придбання покупцем майна з арештами інших виконавців, що унеможливить належну реєстрацію права власності на таке майно за переможцем торгів. Також, в таких випадках не треба виключати можливість виникнення так званої «побутової корупції», а саме: припинення державним чи приватним виконавцем обтяжень майна боржника, накладених за постановами про арешт, винесеними в рамках інших виконавчих проваджень, тобто зняття арешту з майна боржника, накладеного іншим державним чи приватним виконавцем.
Разом з тим, накази господарських судів про стягнення коштів на користь суб’єктів господарювання не виконуються місяцями, в окремих випадках роками, оскільки, ці виплати законодавець відніс до п’ятої черги.
Водночас, не слід забувати, що у стягувачів – юридичних осіб, які здійснюють господарську діяльність, також є працівники, яким необхідно виплачувати заробітну плату. Таким чином, неповернення юридичним особам коштів, належних їм до сплати боржником, призводить до порушення прав працівників, які перебувають у трудових відносинах зі стягувачем – юридичною особою. Звідси простежується, що встановлена черговість задоволення вимог стягувачів дещо не узгоджується з принципом рівності всіх суб’єктів права перед законом та судом, що визначений у статті 24 Конституції України, статті 7 ГПК України та статтях 2, 6 ЦПК України. Адже оскільки виконавче провадження є, зокрема, завершальною стадією судового провадження, вищевказаний принцип має застосовуватися і до процесуального становища стягувачів.
Разом з тим варто зауважити, що такий підхід видається дещо дискримінаційним по відношенню до прав та інтересів стягувача, який несвоєчасно, можливо навіть з об’єктивних причин, реалізував свої права на отримання виконавчого документа та пред’явлення його на виконання.
Інший варіант задоволення вимог стягувачів – у порядку виникнення заборгованості, тобто залежно від дати винесення рішення, за яким видано виконавчий документ, або дати набранням рішенням законної сили (вступу в чинність).
Завдяки такому принципу можна було б запобігти ситуації, коли внаслідок певної домовленості боржника з приватним виконавцем за новим судовим рішенням про стягнення штучно створеної заборгованості майно прискорено реалізовується та виводиться з-під арешту у порушення прав та законних інтересів інших стягувачів, виконання рішень яких вже здійснюється органами державної виконавчої служби або іншими приватними виконавцями.
Разом з тим, такий метод задоволення вимог стягувачів матиме деякі складнощі застосування, наприклад, необхідно буде відмінити правило, згідно з яким кошти, арештовані на рахунку клієнта, забороняється використовувати до надходження платіжної вимоги за тим виконавчим документом, для виконання якого накладався арешт, оскільки пріоритет списання буде надаватися залежно від дати винесення рішення, що підлягає виконанню. Тому такий підхід вимагає також чіткої регламентації порядку стягнення та розподілу коштів, накопичених на виконання ухвали суду про забезпечення позову.
Крім того, у разі задоволення вимог стягувачів залежно від дати винесення рішення або набрання ним законної сили реалізація прав конкретної особи значною мірою ставиться в залежність від тривалості розгляду її справи в суді, тобто від об’єктивного фактору.
Можливий ще один підхід до вирішення питання розподілу коштів між стягувачами, а саме – стягнення коштів в першу чергу за виконавчими документами тих осіб, на забезпечення вимог яких накладено арешт, тобто залежно від дати винесення постанов про арешт майна (коштів) боржника. Таким чином, хто з виконавців першим звертатиме стягнення, той і забезпечуватиме повне або часткове виконання рішення, що перебуває у нього на виконанні. Такий підхід значно прискорить вжиття заходів примусового виконання рішення, адже від спритності виконавців залежатиме отримання відповідної винагороди. Щоправда, в умовах одночасного вчинення виконавчих дій відносно майна одного боржника різними виконавцями, необхідно законодавчо встановити неможливість повторного оголошення у розшук одних і тих самих транспортних засобів, здійснення повторного опису майна, а також повторної його передачі на реалізацію.
Водночас, не варто забувати, що існуюча на даний час черговість задоволення вимог стягувачів не лише має на меті справедливий розподіл цінностей між стягувачами, а й переслідує певні завдання соціального характеру, такі як охорона інтересів найбільш незахищених категорій населення (наприклад, стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної постраждалим від злочину), а також повернення коштів, належних до сплати до державного бюджету.
Ще одним варіантом вирішенням вище окреслених проблем може бути запровадження дієвого механізму взаємодії державних і приватних виконавців, спрямованого на своєчасне виконання рішень та задоволення вимог усіх стягувачів в повному обсязі. Вважаю, що такого результату державно-приватного виконання можливо досягти завдяки забезпеченню ефективного інформаційного обміну між виконавцями та діяльності спільно утворених виконавчих груп.
На сьогодні, відповідно до статті 25 Закону за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення (у разі якщо виконавчі провадження про стягнення коштів з одного боржника відкрито у кількох органах державної виконавчої служби, якщо боржник та його майно перебувають на території адміністративно-територіальних одиниць, віднесених до підвідомчості різних органів державної виконавчої служби, тощо), або у разі виконання зведеного виконавчого провадження в органах державної виконавчої служби можуть утворюватися виконавчі групи.
Порядок утворення виконавчих груп визначений розділом IV Інструкції.
Слід зазначити, що відповідно до пункту 13 розділу III Інструкції приватний виконавець може залучати для перевірки інформації про наявність боржника, його майна, місця роботи в іншому виконавчому окрузі іншого приватного виконавця на підставі договору про уповноваження на вчинення окремих виконавчих дій за встановленою типовою формою.
Однак, механізм узгодження дій між приватними та державними виконавцями відсутній, адже до складу виконавчої групи можуть входити лише державні виконавці одного або кількох органів державної виконавчої служби, а створення виконавчих груп за участю одночасно державних та приватних виконавців чинним законодавством не передбачено.
Серед питань, які найбільш гостро виникатимуть під час організації спільного виконання рішень, буде порядок утворення виконавчих груп та розподілу винагороди між виконавцями. Наразі рішення про утворення виконавчих груп приймається керівними особами органів державної виконавчої служби та є їх дискреційним повноваженням, тобто здійснюється ними на власний розсуд.
Разом з тим, з метою дотримання черговості задоволення вимог стягувачів для забезпечення координації дій приватних і державних виконавців без передачі один одному виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника, утворення виконавчої групи необхідно визначити імперативно. Тобто, необхідно законодавчо передбачити, що у разі, якщо виконавчі провадження про стягнення коштів з одного боржника відкриті в органі державної виконавчої служби та у приватного виконавця, вони виконуються у межах зведеного виконавчого провадженнявиконавчою групою, до складу якої входять приватний та державний виконавець.
«У разі відкриття виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника одночасно в органі державної виконавчої служби та приватним виконавцем або різними приватними виконавцями, виконання рішень здійснюється у рамках зведеного виконавчого провадження виконавчою групою, до складу якої входять державні та/або приватні виконавці».
Слід зазначити, що відповідно до пункту 7 Порядку виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.09.2016 № 643 (далі – Порядок), у разі коли виконання виконавчого документа було забезпечено виконавчою групою кошти між усіма членами виконавчої групи розподіляються порівну. У зв’язку з цим постає питання щодо встановлення обмежень розміру винагороди не лише для державних виконавців, але й для приватних виконавців.
Не варто забувати, що приватний виконавець як суб’єкт незалежної професійної діяльності та самозайнята особа самостійно організовує та утримує офіс, сплачує податки і заробітну плату своїм помічникам, вносить плату за користування реєстром та здійснює інші витрати, пов’язані з виконанням своїх професійних обов’язків. Його винагорода залежить виключно від результатів його роботи. Водночас, державний виконавець не обтяжений вищевказаними витратами та отримує заробітну плату за рахунок державного бюджету. Вагомим стимулом у роботі державного виконавця є можливість отримання останнім винагороди, передбаченої Порядком. Проте, якщо невиконання рішення для державного виконавця в кінцевому випадку впливає на неотримання ним винагороди, в той час коли заробітна плата все одно виплачується, то для приватного виконавця невиконання рішення та неотримання винагороди може значною мірою негативно вплинути на весь процес здійснення ним професійноїдіяльності.
У зв’язку з цим цілком прогнозованою є ситуація, коли при максимальних зусиллях приватного виконавця та незалежно від вжитих державним виконавцем заходів з боржника будуть стягнуті кошти, однак вони підлягатимуть перерахуванню у порядку черговості за категоріями виконавчих документів, які виконуються органом державної виконавчої служби. Тобто фактично, виконання рішень, які перебуватимуть у провадженні державного виконавця, в таких випадках може бути забезпечене за рахунок приватного виконавця.
У такому разі, відповідно до Порядку можливість отримати винагороду виникатиме лише у державного виконавця, у той час коли приватний виконавець буде позбавлений такої можливості, оскільки кошти отримає не його стягувач. Крім того, Порядком наразі передбачено виплату 0,5 відсотка стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, але не більше 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, керівнику органу державної виконавчої служби та його заступникам, яким безпосередньо підпорядкований державний виконавець.
Зазначену норму також необхідно буде переглянути з тим, щоб вказаний відсоток вираховувався виключно із суми, належної до сплати державним виконавцям.
Також вважаю доцільним встановити обов’язок виконавців до відкриття виконавчого провадження відстежувати засобами автоматизованої системи виконавчого провадження вже відкриті провадження відносно одного боржника, які перебувають на виконанні в органах державної виконавчої влади та/або приватних виконавців, та повідомляти відповідних суб’єктів виконання про відкриття нового виконавчого провадження для об’єднання таких проваджень у зведене та включення нових виконавців до складу виконавчої групи.
На даний час технічна можливість такого інформаційного обміну забезпечена.
Запропоновані підходи до врегулювання відносин державно-приватного виконання рішень не ідеальні і є лише спробою пролити світло на ситуацію, яка вже склалася і яку неможливо ігнорувати. Тим не менше, будь-який із зазначених підходів може бути використаний. Водночас, прийняття конкретних законодавчих рішень у даному напрямку буде залежати виключно від спільної позиції, напрацьованої Міністерством юстиції України та Асоціацією приватних виконавців України.